Особливості розвитку та підтримки дітей з порушеннями мовлення

Порушення мовлення – збірний термін для позначення відхилень від норми, прийнятої в певному мовному середовищі, які повністю чи частково заважають мовленнєвому спілкуванню й обмежують можливості соціальної адаптації людини.

До порушень мовлення належать: дислалія, дисфонія чи афонія, ринолалія, дизартрія, заїкання, алалія, афазія, дислексія, дисграфія, дисорфографія, фонетико-фонематичне недорозвинення  мовлення, загальне недорозвинення мовлення.

Більшість цих порушень можна виправити в дошкільному та молодшому шкільному віці. Учні з порушеннями мовлення мають функціональні або органічні порушення центральної нервової системи. Наявність органічного ушкодження мозку спричиняє те, що ці діти погано переносять спеку, перебування у транспорті, довге гойдання на гойдалках, часто скаржаться на головний біль, нудоту, втому. У багатьох з них виявляються різні рухові порушення: порушення рівноваги, координації рухів, недиференційованість рухів пальців рук та артикуляційних рухів.

Такі діти швидко виснажуються, характеризуються роздратованістю, підвищеною збудливістю, не можуть спокійно сидіти, здійснюють маніпулятивні рухи руками тощо. Вони емоційно нестійкі, у них швидко змінюється настрій. Нерідко виникають розлади настрою із проявами агресії, нав’язливості, занепокоєння, невротичні реакції на зауваження, низьку оцінку чи несхвальні висвловлювання вчителя або інших дітей. Значно рідше у них спостерігається загальмованість і в’ялість. Ці діти доволі швидко втомлюються, що впливає на загальну поведінку дитини та її самопочуття.

Зазвичай у дітей з порушеннями мовлення спостерігається нестійкість уваги і пам’яті, особливо мовленнєвої, недостатній рівень розуміння словесних інструкцій, контролю власної пізнавальної діяльності, недостатність регулювальної функції мовлення, низька розумова працездатність.

Діти з функціональними відхиленнями центральної нервової системи емоційно реактивні, реагують невротично. Їхня поведінки може характеризуватись негативізмом, підвищеною збудливістю, агресією або, навпаки, сором’язливістю, нерішучістю.

Основними особливостями пізнавальної сфери дітей з мовленнєвими порушеннями є: недостатня сформованість і диференційованість мотиваційної сфери, недостатня концентрація та стійкість уваги, слабкість розвитку моторики, просторові труднощі. Без цілеспрямованої корекційної роботи ці наявні у дітей труднощі можуть набути більший ступінь вираження і спричинити відсутність інтересу до навчання, зниження обсягу пам’яті, помилки при запам’ятовуванні, труднощі в опануванні письма, читання, призвести до поганого засвоєння граматики. Психолого-педагогічний підхід до аналізу мовленнєвих порушень дає змогу виділити загальне недорозвинення мовлення (ЗНМ), при якому у дітей порушене формування всіх компонентів мовленнєвої системи: фонетичного, фонематичного, лексичного та граматичного. У дітей, які мають порушення інтелекту, слуху, зору, емоційно-вольової сфери, недорозвинення мовлення має вторинний характер.

Особливу групу серед дітей, які мають порушення мовлення, складають діти з порушеннями процесів письма та читання. Головною проблемою, з якою стикаються діти, є проблема сприймання тексту – дислексія, нездатність сприймати друкований або рукописний текст і трансформувати його у слова. При дислексії спостерігаються такі типи помилок під час читання, як: заміна та змішування звуків, близьких за акустико-артикуляційними ознаками; побуквенне читання; створення звукобуквенної структури слова, що проявляється у пропусках, додаваннях, перестановках звуків. При дислексії у дітей наявне недостатнє розуміння прочитаного, що проявляється на рівні окремого слова, речення, тексту в цілому; аграматизми (проблеми у використанні відмінкових закінчень, закінчень дієслів, узгодження іменника і прийменника тощо).

Допомога таким дітям повинна бути комплексною і здійснюватись групою фахівців, зокрема невропатологом, логопедом, психологом і педагогом. Ефективність роботи значною мірою визначається вчасністю проведених заходів і вибором оптимального методу й темпу навчання.

Іншою поширеною проблемою у дітей з порушеннями читання й письма є дисграфія – спотворення або заміна букв, спотворення звукобуквенного складу у структурі слова, порушення «злитного» написання слів і речень, аграматизми.

В основу класифікації дисграфії покладено несформованість операцій процесу письма. Виділяють такі види дисграфії:

-         артикуляторно-акустична дисграфія, - проявляється в замінах, пропусках літер, які відповідають пропускам і замінам звуків в усному мовленні;

-         дисграфія на основі порушення фонемного розпізнавання (диференціації фонем), яка проявляється в замінах літер, які позначають фонетично близькі звуки, хоча в усному мовленні звуки вимовляються правильно.

Робота із цими двома порушеннями мовлення спрямована на розвиток фонематичного сприймання: уточнення кожного звуку, який замінюється, співвідношення артикуляційного та слухового образів звуків.

Дисграфія внаслідок порушення мовного аналізу та синтезу проявляється у спотворенні звукобуквенної або морфологічної структури слова та структури речення.

Аграматична дисграфія, пов’язана з недорозвиненням граматичної будови мовлення (морфологічних і синтаксичних узагальнень).

Робота із цими двома порушеннями мовлення спрямована на уточнення структури речення, розвиток функції зміни слова, словотворення, уміння аналізувати склад слова за морфологічними ознаками.

Оптична дисграфія пов’язана з недорозвиненням зорового гнозису, аналізу та синтезу, просторових уявлень і зорової пам’яті, проявляється у замінах і спотворенні букв на письмі, до оптичної дисграфії належить і дзеркальне письмо.

Робота з такими порушеннями спрямовується на розвиток зорового сприймання, розширення зорової пам’яті, формування просторових уявлень і розвиток зорового аналізу та синтезу.

Заїкання є одним з найбільш складних і тривалих порушень мовлення. Лікарі характеризують його як невроз (дискоординацію скорочень м’язів мовленнєвого апарату). Педагогічне визначення – це порушення темпу, ритму, плавності мовлення судомного характеру. Психологічне визначення – порушення мовлення з переважаючим порушенням його комунікативної функції. Судоми виникають лише під час продукування мовлення. Заїкання буває невротичним і неврозоподібним. При заїканні з дитиною працюють логопед, невропатолог, психотерапевт, психолог і педагог.

Логопед може призначити збережуючу терапію – режим мовчання, а лікар – застосування всього комплексу лікування, яке рекомендується при невротичних станах у дітей. Незалежно від форми заїкання, усім дітям паралельно з логопедичними заняттями необхідні заняття логоритмікою, медикаментозне (за призначенням лікаря), фізіотерапевтичне лікування.

Усі мовленнєві порушення потребують тривалої логопедичної допомоги. В умовах навчання дітей з порушеннями мовлення робота логопеда є вкрай важливою і її треба  включити в корекційний компонент індивідуальної навчальної програми розвитку дитини. Педагог класу з інклюзивною формою навчання велику увагу повинен приділяти розвитку комунікативних здібностей таких учнів. Для забезпечення різностороннього розвитку дітей з порушеннями мовлення в індивідуальну програму розвитку варто включати комплекси завдань, спрямованих на розвиток когнітивних процесів: пам’яті, уваги, мислення, уяви й передумов їх розвитку, формування дрібної моторики, зорово-просторового та слухового гнозису, пізнавальної, креативної активності, мотиваційної сфери. Особливу увагу приділяють розвитку пізнавальної усвідомленої діяльності, умінню контролювати свої дії та досягати потрібного результату; розвитку довільної уваги, комунікативно-мовленнєвої активності, організації мовленнєвої поведінки.

Нижче наведено кількі рекомендацій педагогам при роботі з дітьми з порушеннями мовлення:

·                 Якщо ви помітили, що у вашому класі є дитина з подібними особливостями, проконсультуйтесь з учителями (вихователями), які працювали із цією дитиною в попередні роки.

·                 Зверніться по допомогу до психолога й логопеда, поговоріть з батьками цієї дитини. Виконуйте всі рекомендації фахівців.

·                 Технології корекційної допомоги і вибір необхідних засобів для успішного навчання дитини у класі будуть залежати від складу команди, яку ви організуєте.

·                 Питайте учня про труднощі, з якими він зустрічається під час сприймання, опрацювання та застосування інформації (нового навчального матеріалу). З’ясуйте, яку інформацію дитина не сприймає.

·                 Використовуйте альтернативні способи представлення навчального матеріалу – поясніть усно, якщо учень має труднощі з читанням, дайте інформацію в письмовій формі, якщо учень не сприймає її на слух тощо.

·                 Виконуйте всі рекомендації логопеда, інших фахівців,а також батьків щодо спеціальних вправ та адаптації навчального матеріалу для конкретного учня.

·                 Дізнайтеся про можливості використання спеціальних комп’ютерних програм (наприклад, перетворення друкованого тексту на аудіовідтворення), інших технічних засобів у процесі навчання відповідно до особливостей конкретного учня.

Використані джерела:

науково-методичний посібник «Діти з особливими освітніми потребами та організація їх навчання» Колупаєва А. А., Савчук Л. О.